«Чия правда, чия кривда і чиї ми діти...»
Всі привикли починати розповідь про генія українського народу з біографічних даних та початку творчості поета, митця і художника. Але нині Гугл і Вікіпедія розкажуть це широко і детально, правда. холодно і сухо. То, власне, я б хотіла донести до читача дещо інше.
Коли дивився в вічі ти Шевченку?
Проймався змістом його дум тяжких?
Чи марно кабінетах, і на стінках
Портрет його запилений висить?
Зверни свій погляд, любий українцю,
На генія, що славлений в віках,
Пророка, що животворящим словом
Запалює вогонь борців у нас.
Читать Кобзар не можна Пережити!
Пройнятись треба силою пера,
Черпнути криці і упитись
Залізним духом волі і меча!
Веде Героїв правди добувати,
Нескореним лишатися в світах!
Не маєш права, люде, забувати
Шевченка Тараса святе ім"я!
То недаремно нині у мене, звичайого обивателя, з серця випливають такі рядки. Бо спитайте зараз ту немалу, левову частку «насєлєнія» в Україні про життя і творчістьТараса Шевченка, його спадщину, приклад одвічної боротьби з облудливим ворогом, його затятого несприйняття образу убогого жебрака українця…
Спитайте, чи знають хоч рядочок його віршів, поезій, навічно закарбованих в Кобзарі. Ні, відповіді не почуєте, хіба якесь недолуге «блеяння» на кшталт, "А шо он такого сдєлал для страны или, допустим мєня, лічно, шоб я єго учіл?".
А спитаймо себе, тихо, в душі, а чи ми достатньо знаємо? Чи не є образ Шевченка для сьогодення дещо деклараційним і, навіть, на сленгу молоді - «заїждженим»?
Так, гірка правда. Манкуртів більшає, сірі будні присипає трухлявою духовного забуття, страшного збайдужіння, невідання і незнання. Але прокиньмося! Постать ВЕЛЕТА духу століття тому волала до нас :
"Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде..."
Так і сталося. Ой нищили, століттями нищили народ сатрапи московськії, впивалися кровцею людською сповна. Аж коли, знущання сягло краю: повставали та кайдани рвали!
Добули Незалежну Україну, оживилися, розтопили зневіру. Та єдності, смілості ще досі бракне нам, українцям. Поплелася павутина брехонь, словоблудства від влади до влади, срібло, злото очі вкрило, забагато стало...
Щось зарано ми духовно змарніли, втратили пильність, опустили руки. А московити не дрімали і швидко руки хотіли зв»язати нам знову…
Лиш молодь, яка має ще свіжі сходи Шевченкового слова, вибухнула на Майдані, де згодом з новою силою заклекотала наша гідність, а Герої, сподвижені Шевченком, віддавали своє життя за свободу і продовжують здобувати нам мир!
І нині, зараз, в цю хвилю, задумаймося: чи стане снаги втримати крихку Незалежність з «ворогом бєз разніци»» у нашому тилу, чи, врешті, без ЙОГО «Заповіту», наситившись матеріальними речами, розсипавшись у пошуках долярів по світах, покинувши дітей напризволяще у духовному становищі? Чи втримаємо державу?..
"Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! Глибоко!"
«Кобзар» - є найкоштовнішим дороговказом для наших сучасників. Ця книга має бути настільною. Її треба осягати, нею треба напуватись, очищатися і освячуватися. Шевченко був справжнім Пророком нації. Він чітко бачив крізь віки. Його слово було правдивим, проникливим, гострим, як лезо і ранило вражу кров до нестями. Його сміливість наповал збивала пиху недругів.
Тараса лякали, ув»язнювали, мордували, намагалися зламати, підкорити, знищити, та, намарне. Дух Шевченка є незнищенним!
І на київському Майдані, і на сході України у війні, Шевченко кличе, сподвигає, мотивує і надихає! Його портрет - то є Ікона української нації, а слово - меч, який прошиє свідомість ворогів!
Шевченка називають Великим Пророком та Кобзарем. Багато віків украі?нські кобзарі несли до людеи? наи?дорожче духовне багатство – народну пісню, віру, щиру любов до ближнього, любов до рідної землі. І тоді ніхто не забував, що таке віра, воля, самовідданість, відвага, працьовитість, творчість, щирість. Ця традиція має мати продовження у наших селах і містах, народних домах, бібліотеках, у художній самодіяльності, у хорах та фольклорних колективах, драматичних гуртках на заході, сході, півночі і півдні України!
Постать Тараса Шевченка зобов»язує трепетно боронити свою державу, постіи?но вчитися, вдосконалюватися, збагачуватися духовно, берегти рідну мову, любити рідну землю такою, яка вона є.
Ще багато, браття, маємо зробити для того, щоб мати за честь носити звання достойне нащадків Шевченка.
Тетяна ЗІНКЕВИЧ, директор Історико-краєзнавчого музею «Сколівщина» КЗ Сколівської міської ради.
